Зміст
Введення
1. Початок слов'янської писемності
2. Проблема "російських письмен" та її місце в славістиці.
3. "Росіяни письмена" і гіпотези дохристиянських системах письма на території Східної Європи
Висновок
Список літератури
Введення
З дитинства ми звикаємо до букв нашого російського алфавіту і рідко замислюємося про те, коли і як виникла наша писемність. Початок писемності - особлива віха в історії кожного народу, в історії його культури. У глибині тисячоліть і століть зазвичай губляться імена творців писемності того чи іншого народу або мовної сім'ї. Але у слов'янської писемності зовсім дивне походження. Завдяки цілому ряду історичних свідчень нам відомо про початок слов'янської писемності і про її творців - святих Кирила і Мефодія.
Мова і писемність є чи не найважливішими культурологічним чинником. Якщо у народу забрати право або можливість говорити рідною мовою, то це буде самим тяжким ударом по його рідній культурі. Якщо у людини відняти книжки рідною мовою, то він втратить найважливіших скарбів своєї культури.
Доросла людина, опинившись, наприклад, за кордоном, ймовірно, не забуде свою рідну мову. Але у його дітей і онуків виникнуть великі труднощі з освоєнням мови батьків і свого народу. Російська еміграція XX століття, виходячи зі свого многотрудного досвіду, на питання "Яке місце займають рідну мову і рідна література у вітчизняній культурі?" дає дуже однозначну відповідь: "Першорядне!".
Мета роботи - вивчити історію створення слов'янської системи письма.
Завдання роботи:
1. Розглянути початок слов'янської писемності;
2. Охарактеризувати проблему «російських письмен»;
3. Ознайомитися з гіпотезами дохристиянських листах на території Східної Європи.
1. Початок слов'янської писемності
Сучасниками та учнями першовчителів слов'ян були складені їх житія церковнослов'янською мовою. Ці життєписи пройшли багатовікову перевірку на достовірність і до цього дня славістами всіх країн визнаються найважливішими джерелами з історії слов'янської писемності і культури.
Краще видання найдавніших списків життєписів Кирила і Мефодія, підготовлене спільно російськими і болгарськими вченими, було випущено в світ у 1986 році. Тут містяться списки житій і похвальних слів Кирилу і Мефодію XII-XV століть. Факсимільне видання в цій книзі найдавніших житій просвітителів слов'ян надає їй особливу значимість. Факсимільний - "точно відтворений" (від лат. Fac simile "роби подібне"). Читаючи рукописні житія і похвальні слова Кирилу і Мефодію, ми проникаємо в глиб століть і наближаємося до витоків слов'янської писемності і культури.
Крім житійної літератури збереглося цікаве свідчення древнеболгарского письменника кінця IX - початку X століття чорноризця Храбра, який написав перший нарис з історії створення слов'янської писемності.
Якщо ж запитати слов'янських грамотіїв так:
Хто вам письмена створив або книги переклав,
То все знають і, відповідаючи, кажуть:
Святий Костянтин Філософ, наречений Кирилом, -
Він нам письмена створив і книги переклав.
Батьківщиною братів Костянтина (так звали святого Кирила до прийняття ним чернецтва) і Мефодія була Македонська область Візантії, а саме головне місто області - Салоніки, або по-слов'янськи Солунь. Батько майбутніх просвітителів слов'янських народів належав до вищої верстви візантійського суспільства. Мефодій був старшим, а Костянтин молодшим з семи його синів. Рік народження кожного з братів точно не відомий. Дослідники відносять рік народження Мефодія до другого десятиріччя IX століття.
Костянтин дуже рано навчився читати і дивував усіх своєю здатністю до освоєння інших мов. Він отримав всебічну освіту при імператорському дворі в Константинополі під керівництвом найкращих у Візантії наставників, серед яких виділялися майбутній Константинопольський патріарх Фотій - знавець античної культури, творець унікального бібліографічного зводу, відомого під назвою "Міріобібліон", - і Лев Граматик - людина, дивував співвітчизників і іноземців своєю глибокою вченістю, знавець математики, астрономії й механіки.
У Житії Костянтина про його освіту повідомляється: "За три місяці він вивчив всю граматику і взявся за інші науки. Вивчив Гомера, геометрію і у Лева і Фотія вивчав діалектику і інші філософські вчення, крім того - риторику, арифметику, астрономію, музику та інші еллінські науки. І так він вивчив все це, як не вивчав цих наук ніхто інший ".
Антична спадщина і всю сучасну світську науку вчителя Костянтина вважали не обхідних попереднім етапом до розуміння вищої мудрості - Богослов'я. Це відповідало і древньоцерковної християнської наукової традиції: знамениті отці Церкви IV століття Василь Великий та Григорій Богослов, перш ніж вступити на церковне служіння, отримали освіту в кращих навчальних закладах Константинополя і Афін. Василій Великий навіть написав спеціальне повчання: "До юнаків, про те, як отримувати користь з язичницьких творі". "Викладаються святим Кирилом слов'янська абетка сприяла не лише розвитку самобутньої слов'янської культури, а й була важливим чинником розвитку молодих слов'янських націй, їх відродження і звільнення від духовної опіки, що переходить у гніт, іноземних сусідів. Те, що зробили святі Кирило і Мефодій, послужило фундаментом , на якому побудовано прекрасну будівлю нинішньої слов'янської культури, що зайняла своє почесне місце у світовій культурі людства "Митрополит Никодим (Ротов). З промови "апостолам рівні", сказана до 1100-річчя смерті святого Кирила.
Житійна література, яка зберегла для нас дорогоцінні відомості про життя та наукової діяльності солунських братів, закріпила за Костянтином ім'я филосов (тобто "що мудрість кохає"). У зв'язку з цим особливий інтерес викликає епізод із дитинства майбутнього просвітителя слов'ян. Семирічним хлопчиком Костянтин бачив сон, який розповів батькові й матері. Стратиг (начальник області), зібравши всіх дівчат Солуні, сказав йому: "Обери собі з них, кого хочеш, в подружжя, на допомогу (тобі) і однолітку свою". "Я ж, - розповідав Костянтин, - розглянувши і розгледівши їх усіх, побачив одну прекрасніше всіх, з сяючим обличчям, прикрашену золотими намистами і перлами і всією красою, ім'я ж її було Софія, тобто Мудрість, та її (я) обрав" . Зайнявши після закінчення курсу наук кафедру філософії в Магнаврской вищій школі Константинополя, де колись навчався сам, Костянтин Філософ виконував також обов'язки і патріаршого бібліотекаря. І, в "книгах старанний" він усе більше височів від книжкової мудрості до найвищої Премудрості, готуючись до великої місії - освіті слов'янських народів.
Епохальне значення для всього слов'янського світу мало посольство Костянтина в Моравію у 863 році. Моравський князь Ростислав просив Візантійського імператора Михайла III направити до нього проповідників, які володіють слов'янською мовою: "Земля наша хрещена, але немає у нас вчителі, який би наставив і повчив нас, і пояснив святі книги. Адже не знаємо ми ні грецької мови, ні латинської ; Ті ж нас учать так, а інші інакше, від цього не знаємо ми ні накреслення букв, ані значення. Пришліть нам учителів, які б могли розповісти про книжкові словах і про сенс їх ".
"Вчити без азбуки і без книг - це все одно, що писати бесіду на воді", - відповів Костянтин Філософ імператора Михайла, коли той запропонував йому відправитися з освітньої місією до моравським християнам. Костянтин Філософ склав слов'янам азбуку і разом з братом перевів перші тексти з Євангелія та Псалтиря. Таким чином, 863 рік в історії слов'янської культури визначений як рік створення слов'янської абетки, що ознаменувала початок слов'янського просвітництва.
Євангеліє від Іоанна виділяється з числа всіх біблійних книг достатком релігійно-філософських понять і категорій. Через церковнослов'янська переклад цього Євангелія, зроблений Кирилом і Мефодієм, в слов'янську мову і побут слов'янської філософії увійшли багато філософські (онтологічні, гносеологічні, естетичні, етичні) і інші терміни: "світло", "освіта", "істина", "людина", "благодать", "життя" ("живіт"), "світ", "свідоцтво", "влада", "тьма", "повнота", "знання", "віра", "слава", "вічність" і багато інші. Більшість з цих термінів міцно закріпилося в мові та літературі слов'янських народів.
Створення слов'янської писемності не було тільки винаходом абетки з усіма знаками, характерними для письмового вираження мови, і термінотворчеством. Була виконана також колосальна робота по створенню нового інструментарію слов'янської писемності. Книги, які перекладали з грецького і писали на слов'янській мові Кирило і Мефодій, містили зразки цілого ряду літературних жанрів. Наприклад, біблійні тексти включали історичний та біографічний жанри, монологи й діалоги, а також зразки самої вишуканої поезії. Виходили з-під пера першовчителів богослужбові слов'янські тексти здебільшого призначалися для проголошення співуче або навіть для хорового виконання і служили тим самим розвитку музичної культури слов'ян. Перші переклади патристичної текстів (творів святих отців) слов'янською мовою включали в себе твори філософського характеру. Перші ж церковно-канонічні слов'янські збірники містили переклади пам'яток візантійського законодавства, тобто поклали початок правовій літературі слов'ян.
Кожен літературний жанр має свої особливості і вимагає власних словесних форм і образотворчих засобів. Створити повноцінний інструментарій слов'янської писемності, який, з одного боку, зберігав би природну красу слов'янської мови, а з іншого - передавав всі літературні достоїнства і тонкощі грецьких оригіналів, - це воістину завдання для кількох поколінь. Але історичні джерела свідчать, що ця величезна філологічна робота була пророблена солунськими братами і їх безпосередніми учнями у вражаюче короткий термін. Це тим більше дивно тому, що у православних місіонерів Кирила і Мефодія хоча і було прекрасне знання слов'янської прислівники, але не було ні наукової граматики, ні словників, ні зразків високохудожньої слов'янської писемності.
Ось що мовиться в одному з численних відгуків сучасних вчених про філологічному подвиг Кирила і Мефодія: "На відміну від інших практикувалися в ту епоху способів запису слов'янської мови слов'янське письмо Костянтина-Кирила являло собою особливу закінчену систему, створену з ретельним урахуванням специфічних особливостей слов'янської мови. Переклади творів, в яких Костянтин і Мефодій намагалися знайти для всіх особливостей даних пам'ятників адекватне вираження, означали не просто виникнення літературної мови середньовічних слов'ян, але його складання вже відразу в тих зрілих, розвинених формах, які вироблялися в грецькому тексті оригіналів як результат багатовікового літературного розвитку ".
Може бути, хтось до Кирила і Мефодія і робив досліди зі створення слов'янської писемності, але на цей рахунок існують лише гіпотези. А численні історичні джерела свідчать саме про Кирила і Мефодія як про творців слов'янської азбуки, писемності і книжності.
Втім, історія створення слов'янської писемності має одну вельми цікаву загадку. У IX столітті у слов'ян з'явилися практично одночасно дві системи письма: одна отримала назву глаголиці, а інша - кирилиці. Яка з абеток - кирилична або глаголичні - була винайдена Костянтином Філософом? Багато вчених схильні вважати, що першою слов'янською абеткою була глаголиця. Інші вважають, що святий Кирило винайшов кирилицю. Може бути, первоучителями слов'ян були створені обидві ці системи листа, але в подальшому найбільшого поширення набула кирилиця, яка стала основою сучасної російської абетки. Але як би згодом ні розв'язалися наукою ці питання, свідоцтво історичних джерел про братів Кирила та Мефодія як про творців слов'янської писемності та книжкової культури залишається незмінним.
Православна місія Кирила і Мефодія стала також вирішальним фактором для формування єдиного культурного простору слов'янських народів. У XIX столітті знаменитий російський археограф архімандрит Леонід Кавелін в книгосховищі Хілендарського (сербського "монастиря на Афоні знайшов і опублікував рукопис" Слово вчителя нашого Костянтина Філософа ". У ньому Костянтин Філософ звертається до всіх слов'янських народів:" Тим же почуєте словени вси ... Чуєте , словенська народ весь ... Се ж всі ми, братіє словени, замишляюще, промовляємо світло належно ...".
До кого було звернуто слово просвітителів Кирила і Мефодія? До всіх народів слов'янського світу, яку в IX столітті в мовному відношенні був не настільки розділеним, як у наступні століття. Від Балтійського моря на півночі до Егейського моря і Адріатики на півдні, від Лаби (Ельби) і Альп на заході і до Волги на сході розселялися слов'янські племена, іменування яких донесла наша "початкова літопис": морави, чехи, хорвати, серби, хорутани, поляни, древляни, мазовшанами, поморяне, дреговичі, полочани, бужани, волиняни, новгородці, дуліби, тиверці, радимичі, в'ятичі. Всі вони говорили на "мові словеньском" і всі отримали від своїх першовчителів просвітництво і рідну літературу.
Костянтин Філософ, прийнявши незадовго до своєї смерті чернецтво з ім'ям Кирил, помер у 869 році. Мефодій пережив свого молодшого брата на 16 років. Перед смертю Кирило заповів братові: "Ми з тобою, як два воли, вели одну борозну. Я знемігся, але ти не подумай залишити праці вчительства і знову піти на гору (в монастир)". Святий Мефодій виконав наказ свого брата і до кінця земного життя трудився над перекладом Біблії, богослужбових книг і церковно-правових збірок. Помер Мефодій в 885 році, залишивши після себе багато наступників, що знають і люблять церковнослов'янські книги.
"Переводити візантійський текст на російську мову - вдячний і радісну працю, тому що сучасному перекладачеві енергійно допомагають його давні попередники; історична доля російської мови розкрила його назустріч специфічним для Візантії можливостям зчіплювати і сплітати слова. По-англійськи або по-французьки цей самий текст можна тільки переповідати, безоглядно жертвуючи його словесної тканиною, і навіть німецької перекладу дано наблизитися до справжнього складу еллінського вітійства лише на шанобливе відстань. Втілена в мові традиція російської культури пов'язана з візантійською спадщиною дуже чіпким, дуже реальною і конкретною зв'язком. Не слід забувати про це "
Величезна заслуга Кирила і Мефодія перед слов'янським світом полягала ще й у тому, що вони всюди намагалися залишати своїх учнів - продовжувачів справи освіти слов'янських народів. Їхні учні продовжили православну місію в Моравії і Панонії, а через наступна ланка наступників кирило-мефодієвські книжкові традиції досягли південної Польщі, Словенії, Хорватії та Болгарії.
Кирило-Мефодіївська православна місіонерська традиція, на відміну від західно-католицької, характеризувалася тим, що усна проповідь Євангелія, церковна служба і шкільне навчання - все це відбувалося на рідній мові тих народів, яким послідовники Кирила і Мефодія несли православ'я і православну культуру. Особливо важливе значення мало запровадження слов'янської мови в богослужіння, тому що в ту пору богослужбовий мова була одночасно і мовою літератури.
З Хрещенням Русі книги слов'янською мовою стали дуже швидко поширюватися і на Руській землі. "У" Повісті временних літ ", уважною до всіх подій російської культури, немає ні імен, ні дат, пов'язаних власне з російської писемністю. І це, безсумнівно, тому, що Кирило і Мефодій були в свідомості книжників Русі істинними творцями єдиної для всіх східних і південних слов'ян писемності. Російське "Сказання про перекладення книг на слов'янську мову", вміщений у "Повісті временних літ", починається словами: "Бе єдиний мова словенська". Далі в цьому "Сказанні" говориться: "А словеньский мову і руської одне є ", - і трохи нижче знову повторюється:" ... а мова словенському єдиний "".
В даний час в російській культурі церковнослов'янська мова найчастіше усвідомлюється як мова молитви і православного богослужіння. Але цим його значення не вичерпується. "У цілому значення церковнослов'янської мови для російської полягає в тому, що він представляє собою уміщених в одній площині всю історію російської мови, бо в церковнослов'янською одночасно функціонують пам'ятники, висхідні до діяльності слов'янських першовчителів - преподобного Нестора, митрополита Іларіона, Кирила Туровського, преподобного Максима Грека і далі до наших днів ".
Про доленосне значення церковнослов'янської мови та церковнослов'янської писемності для вітчизняної культури писав у своєму "Передмові про користь книг церковних в російській мові" М.В. Ломоносов: "Російська мова в повній силі, красу і багатство змін і занепаду не схильний утвердиться, коли довго Церква Російська гімни Божим на словенській мові прикрашатися буде".
Російська Православна Церква до цього часу свято зберігає церковнослов'янська мова як мова свого богослужіння. Отже, російській мові, незважаючи на всі випробування, занепад не загрожує. Висока культурна планка, яку підтримує церковнослов'янську мову, допоможе зберегти красу, багатство і силу російської мови і рідної літератури.
2. Проблема "російських письмен" та її місце у славістиці
Історія походження слов'янської писемності вважається однією з центральних проблем славістики. Але, незважаючи на значні зусилля і тривалий період її вивчення, ця проблема далека від остаточного вирішення. Тому важливі всі факти, пов'язані з обставинами створення слов'янської абетки.
Оповідання про виникнення якої-небудь писемності, як правило, дуже мізерні. Це пояснюється або відсутністю докладної інформації, або нерозумінням сучасниками того комплексу складних лінгвістичних проблем, який лежить в основі процесу формування нової її різновиди. На цьому тлі матеріали про зародження слов'янської писемності здаються досить повними. Але серед них немає точних описів писемності, винайденої Костянтином, що згодом призвело до різних тлумачень історії слов'янського письма. У силу обставин, центром досліджень початкового періоду слов'янської писемності стала Болгарія. Та й все вивчення спадщини братів-просвітителів зосередилося навколо їхньої діяльності на Заході: у Візантії, Моравії, Паннонії і Римі. Решта епізоди їх життя, за винятком відвідин Криму, на думку дослідників, не впливали на їх роботи в області слов'янської лінгвістики. Однак події на Сході мають пряме відношення до процесу становлення майбутньої писемності, роль і значення якої можна зрозуміти тільки при вивченні ситуації, що склалася в середовищі писемної культури тієї епохи.
Серед всіх фактів, що відносяться до зародження слов'янської писемності особливе місце займає згадка в "Житії Костянтина" "російських письмен", які під час перебування в Корсуні-Херсонесі вивчав Костянтин-Кирило [1.77]. На підставі цього повідомлення багато дослідним-ли будують свої гіпотези про існування "давньоруської (ширше - докірілліческой) писемності", передувала спільнослов'янської писемності і нібито стала прототипом глаголиці або Кирилиці [2.94-134].
З іншого боку всі авторитетні сучасники підкреслюють, що він вперше створив писемність для слов'ян. Виходячи з факту його пріоритету у створенні слов'янської писемності, можна зробити єдиний логічний висновок: "російські письмена" не слов'янського походження.
Проблема "російських письмен" розпадається на дві складові: лінгво-графічну і етноісторичних.
Перша складова розглядалася у двох площинах:
1. Зроблена спроба ідентифікації згаданих "російських письмен" з відомими системами письма.
2. Робилася спроба з'ясувати тип письма, яка вживалася русами Подніпров'я в IX столітті з тим, щоб в кінцевому підсумку з'ясувати - чи збігаються ці писемності, або вони різні.
Фактів єдності або збігу цих систем виявити не вдалося, а проведений аналіз підтверджує їх відмінність.
Якщо це дійсно так, то чому писемність згадувана в РК і не вживається русами носить найменування "російських письмен"?
Отримати відповідь на це запитання можна лише в разі з'ясування точного значення терміну "русь" і його принад-лежності в етнічному чи соціальному значенні.
З коротко викладених фактів видно наявність значного німецького компонента в Причорномор'ї в IV - IX ст, який вступав у тісні зв'язки зі слов'янами в Придніпров'ї. У зв'язку з цим має сенс розглядати можливість утворення шару служивої знаті і правителів, що складається з представників родової верхівки слов'ян і германців і користується авторитетом в обох етносів. Тісним співробітництвом етносів можна цілком коректно пояснити багато фактів присутності німецьких елементів у культурі слов'ян.
Тільки в контексті такого змішування можна зрозуміти чому "російська" мова в літописі однозначно співвідноситься зі слов'янською мовою, а імена російської знаті в договорах князів з греками суцільно німецькі. При подібному подвійному підході до своєї етнічної історії пізні літописці цілком обгрунтовано могли включити у свої праці згадка фактів, висхідним до слов'янських і німецьким корінням і періоду взаємодії етносів, вважаючи себе і своїх сучасників законними спадкоємцями історії та культури цих народів.
У цьому випадку зовсім по іншому сприймається вислів письменника слов'янина, що "... грамота російська стала Богом дана в Корсуні русина, від неї ж навчився філософ Костянтин" і пам'ятати ще давню германо-слов'янську культурну спільність на відміну від нинішніх дослідників, що сприймають цей фрагмент, як "безперечне" свідоцтво про слов'янської приналежності "російських письмен" і не допускають можливості готського походження цих книг.
Але ж вся діяльність Кирила і Мефодія в Моравії і Паннонії проходить на тлі германо-слов'янського взаємодії мав у ту епоху характер гострого протиборства. Хоч у житійної літератури ніде прямо не згадується про володіння братами німецькими мовами, але можна без сумніву стверджувати, що вони знали їх у достатній мірі, щоб відстоювати свою позицію перед малограмотний-ними і агресивними, в переважній масі не знали латинської мови, німецькими кліриками.
3. "Росіяни письмена" і гіпотези дохристиянських системах письма на території Східної Європи
Не знаходячи документальних і речових доказів існування передбачуваної "давньоруської" писемності, прихильники цієї теорії схильні інтерпретувати деякі пізніші факти як непрямі докази існування і широкого використання якоїсь слов'янської писемності. До таких "явним" проявам наслідків функціонування цієї невідомої писемності відносять факт згадки історичних подій дохристиянського періоду в літописах і тексти договорів русів з греками.
Щодо літописання в дохристиянський період і зв'язку цієї діяльності саме з шуканої "російської" писемністю потрібно відзначити наступне. Літописання та складання хронік є компіляційний процедурою. Це робота по самій своїй суті передбачає залучення всіх доступних для літописання джерел. Але ці джерела можуть бути і усного характеру. Як не дивно, але про це по більшій частині не згадують. А дарма. Адже розглядаючи найдавнішу частину літописів з таких позицій, ми ясно побачимо разючі відмінності у стилі і змісті матеріалу, що викладається цій частині та іншої, де записані події, очевидцем яких був сам літописець. У стародавній частині ми маємо розлогі розповіді, в логіці змісту яких до цих пір не розібралися історики. Були навіть сумніви в достовірності цих записів. А ось у другій частині вже короткі і скрупульозні записи, які могли бути перекручені або корректиро-ником лише на догоду чинної політичної ситуації.
Така різниця у формуванні та підборі матеріалу викликає більше запитань, ніж надає доказів, в тому числі і щодо можливого використання будь то давньої писемності. Адже якщо слідувати логіці цих міркувань, то можна і згадка про розселення слов'ян вважати часом існування якоїсь писемності, що доносив звістка про цю подію. Таким же способом можна обгрунтувати існування тієї ж "писемності" в часи Ноя і його синів, тому що цей сюжет теж присутня в літописах. Подібна логіка може дати самі неймовірні результати.
Звернімося, однак, до першоджерел. Ось запис з "Повісті временних літ" віднесена до 852 р.: "Наченшю Михайлу царствувати, нача ся прозиваті Руська земля. Про сім бо уведахом', яко при сім царі пріходіша Русь на Царьгород', яко же пишеться в літописанні гречестемь. Тим же отселе почнемо і числа припустимо ... "Ось і весь секрет дохристиянського літописання.
Ситуація з літописними джерелами повторюється у випадку договорів Візантії з конунгами Русі [5]. Самі договори, що стали об'єктами докладних досліджень, беззастережно приймалися, як доказ існування писемності на Русі. Але завжди залишалася нез'ясованою приналежність і характер цієї писемності: чи була це спільнослов'янська писемність, створена Костянтином, або малася на увазі якась власне російська писемність. Виходячи з псевдопатріотичних установок, зазвичай передбачалося існування власної, особливої російської писемності і всі факти часто розглядалися тільки в цій площині.
Розглянемо найбільш ймовірну послідовність подій, що склалася навколо цих договорів.
Відомо, що в 863 р. вже існувала слов'янська писемність Костянтина, переклад Євангелія і деяких книг. Костянтин часто виконував дипломатичні доручення і становив абетку, згідно РК, за наказом імператора у відповідь на запит Моравського і паннонского князів.
У цій ситуації одним із шляхів розповсюдження слов'янської писемності могла стати дипломатичне листування зі слов'янськими адресатами. Як досвідчений дипломат, Костянтин розумів це і обов'язково спробував би забезпечити потреби зовнішнього відомства Константинополя в грамотних писцах, які знали слов'янську писемність, для дипломатичного листування. Зацікавленість імператорів в таких фахівцях підтверджується епізодом з "Житія Мефодія", коли під час візиту Мефодія до Константинополя на початку 80-х років IX ст., "... Цісар ... утримав з учнів його попа і диякона з книгами ...". Вже після смерті Мефодія частина його учнів була продана в рабство єврейським купцям і доставлена на невільничий ринок до Венеції. Всі вони були викуплені з рабства імператорським послом і доставлені до Константинополя, де імператор Василь I розпорядився їх влаштувати і наділити засобами до життя.
Ці факти підтверджують присутність знавців слов'янської писемності в Константинополі з 881 р. і пильна увага до їх діяльності самого імператора. Доречно припустити широке залучення цих людей для виконання різних службових обов'язків, у тому числі і дипломатичного листування. Після прийняття Болгарією слов'янської писемності, в офіційному діловодстві присутність в Константинополі чиновників, які володіють нею, стає постійним.
У такому разі укладення договорів Русі з греками в 907, 911, 944 і 971 р.р. відбувалося при наявності з візантійської сторони секретарів, використовували не тільки грецьке, але і слов'янське письмо. Сама запис договору була виконана грецькими чиновниками з дотриманням всіх формальностей і тонкощів візантійського дипломатичного протоколу, що значно спрощувало вирішення всіх виникаючих розбіжностей. Русам лише залишалося підтвердити спільно обумовлені умови, заздалегідь записані в договорі, своєю клятвою на зброї. При такому способі складання договорів вже у початковий текст потрапляла "церковно-слов'янська", "болгарська", "російська" лексика в будь-якій пропорції, факт присутності якої так пильно вивчався і тлумачився.
Щодо згадки грамот, якими повинні забезпечуватися посли і купці від князя русів за договором 944 року, то це є не доказом існування якогось місцевого листа, а лише підтверджує існування переписувачів, що володіли грецьким, слов'янським або семітських алфавітом і мовою, прийнятною для Константинопольського двору. У разі вживання не зрозумілого для грецьких чиновників листа, документ втрачав свою силу, і взаємини зайво ускладнювалися. Найімовірніше, ці грамоти писалися грецькою мовою і документ, у разі потреби, міг бути пред'явлений будь грецькому чиновнику, що значно спрощувало всі процедури пов'язані з перебуванням русів у Візантії. Враховуючи широку поширеність грецької лексики в купецькій середовищі на ринках Причорномор'я, буде логічним припустити і переважне використання серед них грецької писемності для ведення документації в зоні абсолютного економічного впливу Візантії. Входження нових торговців з русів не могло привести до змін в усталеній системі діловодства ні в імперії, ні в торговому співтоваристві цього регіону. Руси могли виступати в той момент всього лише як агресивні новачки, які освоюють "цивілізовану" торгівлю на міжнародних трасах, сформованих ще за часів елліністичного миру і єдності земель Візантійської імперії. Тому сприйняття русами законів і правил, що діють на цьому ринку, було б більш важливим, ніж нав'язування своїх порядків, нехай навіть силою зброї. Адже той факт, що руси багаторазово могли реально взяти штурмом Константинополь і не зробили цього, доводить, що їм необхідний був прорив на торговий ринок всієї Візантійської імперії, а не війна на знищення супротивника. Самі ж договори з візантійцями - це чисто торгові договори з усіма витікаючими звідси висновками. Їх статус не міждержавний, а торгово-економічний та перераховані в них пункти відносяться до умов торгівлі греків і русів. Отже, умови договору виконувалися купцями самостійно, стосовно до реального оточення і користувалися вони в цьому випадку приватним інтересом, погодившись з прибутком, а не зі своїм походженням. Тому і вибір писемності для документів вони здійснювали виходячи з конкретних цілей.
Як бачимо і цей аргумент на користь існування особливої писемності у русів не може вважатися переконливим.
Зусилля з пошуку невловимих "російських письмен" призвели до незвичайних прийомів тлумачення деяких графіті Софійського собору в Києві і в християнських храмах інших міст Київської Русі. С.О. Висоцький припустив, що ці графіті є свідченням існування докірілліческой "російської" писемності і висловив гіпотезу утворення слов'янської абетки з грецького алфавіту шляхом додавання нових букв і що процес цей відбувався саме на території Русі [6].
Враховуючи, що за хронологією нижньої датою побудови Софійського собору в Києві можна вважати 1011, то з передбачуваного моменту створення абетки Костянтином у 863 р. пройшло 148 років найширшого розповсюдження слов'янської грамоти. У згоді з теорією Висоцького, за цей час спадкоємці творців "російської" абетки повинні були б вкрай освоїти слов'янську писемність. Але на самих древніх безперечно датованих давньоруських пам'ятках писемності - срібняків і златники князя Володимира написи легенд повністю спростовують широке знайомство русів зі слов'янською писемністю. З класифікованих 24 типів сребрені-ков Київського скарбу тільки одиниці мають грамотно виконану легенду правильно гравірованими літерами [2. 144]. Решта містять численні помилки, просто спотворення тексту і перевернуті щодо рядки і дзеркальної площини знаки. Гравери з байдужістю ставляться до виконуваної роботи, плутають знаки, не розуміють пропорцій букв і їх правильного розташування щодо рядки, не знайомі з графічним стилем давньослов'янської писемності і графічними елементами її літер, часто пропускаючи їх при гравірування. Подібне може бути тільки у двох випадках: або вони дійсно були малограмотні, або напис їм була незрозуміла, і вони, в міру свого вміння, скопіювали невідому їм писемність. Враховуючи, що монети, без всякого сумніву, можна вважати державними документами, зміст яких повинен бути зрозумілий всьому населенню і які виготовлялися при всебічному строгому контролі високого рівня, то і напис на них повинен бути виконана широко відомої писемністю. Проте навіть для виготовлення штемпелів київська адміністрація не змогла знайти грамотних різьбярів. Але штемпеля їх роботи, обов'язково перевіряються кимось із чиновників, що володіли давньослов'янської писемністю і проектували зразки монет, незважаючи на грубі помилки, все одно були визнані придатними до вживання. Така байдужість можна пояснити тільки однією причиною: більшість населення не могло зрозуміти цей напис, навіть якщо б вона була виконана граматично і технічно правильно, воно не знало цих знаків і не вміло читати цього писемності! Давньослов'янська писемність для русів була новинкою привезеної і розповсюджується численними візантійцями, що складали "малий двір" цариці Анни, візантійської дружини князя Володимира. А те, що саме при константинопольському дворі формувалася і культивувалася давньослов'янська писемність, доводить вся історія її створення.
Свідченням того, що це дійсно привнесена писемність служить аналогічний монетам документ - Вісла друк приписувана Святославу Ігоровичу [3. 108]. Ця печатка має двостороння зображення: у центрі - дворогий тамгообразний знак і круговий напис, причому на одній стороні над центральним знаком варто строго по вертикалі невелике зображення хреста. Але найголовніше - напис, що виконана важко помітною графікою. Це може бути арабське або єврейське листа до місцевої графічній формі або дійсно, зовсім невідома писемність, що мало ймовірно. Важливим є інше: після зміни правителів (язичника Святослава на такого ж язичника Володимира) тільки з появою візантійської принцеси Анни на київському престолі вводиться кирилиця. Ніде більше, в дійшли до нас офіційних документах того часу, до появи візантійців на Русі кирилиця невідома.
Викладені факти змушують засумніватися в широкому поширенні серед русів якоїсь слов'янської писемності, що була предтечею кирилиці, і спростовує гіпотезу Висотського. Тим більше що вона не пояснює походження додаткових букв у кирилиці та джерело графіки глаголиці. Поява ж алфавітних графіті може бути пов'язане з відомим звичаєм вживання рун для магічних цілей і перенесенням його на кириличну абетку. Завдяки звичаєм залишати алфавітні написи з магічною метою, як у випадку з софійськими графіті або рунічними написами, виконаними футарк, наука зараз має безліч зразків різних алфавітів, починаючи з найдавніших фінікійських написів. Може бути, руси вважали кирилицю настільки ж могутньою і чудодійною писемністю, як і руни, тим більше що вона була "божественним даром" для Костянтина - Філософа.
Використовувати графіті з давньоруських храмів для доказу пріоритету винаходу русами абетки, коли початковий варіант кирилиці намагаються вивести з подальшого неповного списку тієї ж абетки, що відрізняється лише змінами в порядку проходження літер, зовсім безперспективно. Проте має сенс використовувати їх, як варіант пристосування і освоєння слов'янської абетки для конкретних потреб листи в Стародавній Русі, як порівняльний статистичний матеріал для вивчення вживаного в той період алфавіту, зіставивши його з варіантами книжкового письма.
Висновок
Так як писемність є універсальним носієм інформації, то будь-яка діяльність у сфері релігії, культури і політики залишить в ній свій слід, сприймається не тільки у формі джерела, що оповідає про ці факти, але і у вигляді структурних змін у самій писемності. Відновивши ці численні взаємозв'язку, можна виявити причини, що сприяли виникненню самої досконалої системи листа, коли-небудь існувала в історії людства
На певному етапі виникла ситуація нестійкої рівноваги, яка рано чи пізно для нашого регіону повинна була завершитися прийняттям однієї з Семітські. Найбільші шанси були у єврейського і арабського письма, хоча на їх основі могла сформуватися і нова, пристосована писемність.
Незважаючи на внутрішні недоліки, нові види письма або їх графічні варіанти, як хвилі з проміжком близько століття, котилися через гори Кавказу, поширюючи свій вплив все далі на Північ. У степах Причорномор'я вони зустрілися з пристосованими варіантами стародавнього арамейської листа, занесеного сюди кочівниками скіфо-саками, німецькими і тюркськими рунами. Після створення Хазарського каганату і прийняття його правлячою верхівкою іудаїзму в якості державної релігії виявилася необхідність у створенні централізованої адміністративної системи, основою якої повинна була стати єврейська писемність. Але численні мішанину народів, неможливо відразу охопити єдиної писемністю. Цей процес зближення вимагав тривалої підготовки. Його сліди відбилися в деяких факти зміни існували писемностей.
Список літератури
Авдєєв А.С. Сказання про початок слов'янської пісьменності.-М.: "Наука", 1981.
Верещагін Є.М. Історія виникнення древнього загальнослов'янської мови: Перекладацька діяльність Кирила і Мефодія та їхніх ученіков.-М.: "Мартис", 2001.
Історія російської мови / За ред. С.А. Хорошилова. М.: Т ЮНИТИ-ДАНА, 2005.
Істрін В.А. 1100 років слов'янської азбуки. -2-е вид., Испр. і доп.-М.: "Наука", 1988.
Нікольський Н.К. Повість временних літ як джерело для історії початкового періоду російської писемності і культури. СПб: Питер, 1999.
Протоієрей Борис Пивоваров. Біля витоків слов'янської філології та філософії / / "Філолог'", 2005, № 1, с.2-6.
Уханова У.В. Біля витоків слов'янської пісьменності.-М.: "Мураха", 1998.
Уеллс Г. Осмислення тексту: опосредствующих роль писемного мовлення у діяльності. М.: Логос, 2004.
Флоря Б.М., Турілов А.А., Іванов С.А. Долі кирило-мефодьевской традицією після Кирила і Мефодія.-Спб.: "Алетейя", 2006.
Хорошилов С.А. Походження писемності. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005.